В Ізраїлі вся земля вважається невід’ємною власністю всього єврейського народу, тому земля в державі не продається, а надається в оренду на необтяжливих фінансових умовах на строк до 49 років. За клопотанням орендодавця або його спадкоємців, цей термін може автоматично продовжуватися, проте орендовані ділянки мають обов’язково оброблятися і не використовуватися з іншою метою без особливого дозволу Єврейського національного фонду (наразі – Земельного управління). На даний момент приблизно 95 % земельного фонду країни перебуває у власності держави.
Прикметно, що до масового заселення євреями земля Ерец-Ісраель, хоча і пустувала, роками не оброблялася та відповідно була у повній непридатності, але все ж була власністю арабського населення, яке мешкало у Лівані, Сирії, Йорданії та інших країнах. З метою купівлі цих земель було створено Єврейський національний фонд (Керен Кайємет Ле-Ісраель), який залучив до збору коштів євреїв у всьому світі, зокрема філантропів, одним з яких був барон Едмонд Ротшильд. Випускалися спеціальні марки; у синагогах по всьому світу встановлювалися біло-блакитні скарбнички, куди кожен єврей, незалежно від його спроможності, вважав за потрібне внести певну частину власних коштів. Фонд створив «Золоту книгу», куди вносилися імена осіб, які пожертвували на цю справу значні суми грошей. Зібрані фондом кошти спрямовувалися на первинне освоєння придбаних земель (осушення, обводнення, будівництво сховищ дощової води, облаштування доріг, висадку дерев тощо). Особисто сам барон Ротшильд пожертвував значну суму – 40 млн. французьких франків для придбання 27,5 тис. га, але разом з тим він був організатором та покровителем єврейського поселенського руху.
Тривалий час аграрний сектор Ізраїлю був заснований на різноманітних формах сільськогосподарських підприємств:
- кібуців (близько 270);
- мошавів двох типів – мошавей овдім (робітниче поселення – понад 15 тис.) та мошавей шитуфім (колективне поселення – близько 300);
- індивідуальних фермерських господарств (близько 4 тис. приватних єврейських та приблизно 6 тис. арабських родинних ферм).
Кібуц (початково – куца – група) – форма сільського поселення-комуни для спільного ведення господарської діяльності (переважно у сфері сільського господарства), яка з’явилася на території Ерец-Ісраель на початку ХХ ст. Кібуци та кібуцний рух відіграли важливу роль як у становленні Держави Ізраїль, так і в подальшому перетворенні цієї держави на одного зі світових лідерів на ринку сільського господарства та промисловості.
Перше засноване на колективних початках сільськогосподарське поселення – квуца Дганія – було створено у 1909 р. на південному березі Кінерету групою молодих прихильників соціалістичних ідей, сіоністів та романтиків з м. Ромни Сумської області. До речі, першою дитиною, яка народилася в Дганії, був відомий військовий діяч, ізраїльський герой, колишній міністр оборони Ізраїлю Моше Даян. У наступні роки кількість кібуців лише збільшувалася, наразі нараховуючи близько 270 із загальною кількістю понад 100 тис. осіб.
Ідеологічними основами традиційного кібуцу можна вважати принципи практичного сіонізму, соціалізму, загальної рівності та пряму демократію. На практиці це означало: 1) уся власність у кібуці – суспільна та належить комуні; 2) принцип безпосередньої фізичної праці кожного члена кібуцу, за яким праця розподіляється рівною мірою між усіма членами кібуцу; 3) розподіл благ без прив’язки до обсягу доходу, який приніс певний член громади. Люди отримують все необхідне із загального фонду. Жодної заробітної плати чи преміальних членам кібуців не виплачують.
В управлінні кібуцем панує принцип прямої демократії: кожен член комуни бере участь або, принаймні, має право брати участь у вирішенні всіх питань. Вищий орган влади кібуцу – загальне зібрання. Воно формує соціальну та економічну політику кібуцу, затверджує бюджет, приймає до кібуцу нових членів.
Через політичні труднощі, кібуц, разом із іншими сільськогосподарськими поселеннями, становив ще й рубіж оборони. Крім зовнішньої загрози додалася і внутрішня: внаслідок рішення подальшого шляху розвитку нового єврейського суспільства в регіоні, кібуци фактично виявилися розділеними на «ліві» (сіоністські рухи соціалістичного напрямку) та «праві» (представники європейських / американських фінансових капіталів).
У подальші роки кібуцний рух пережив дві значні кризи: у 1950-ті та 1980-ті рр. Перша була пов’язана з ідеологічними проблемами та конфліктами, що мали місце після створення Держави Ізраїль, зокрема – щодо прийняття до кібуців нових репатріантів без відповідної ідеологічної підготовки. До того ж, у ці роки спостерігалося погіршення відносин з СРСР та радянською моделлю економіки – внаслідок викриття «культу особистості» та появи першої інформації щодо репресій (зокрема, під час колективізації), а також орієнтації радянського режиму на підтримку арабських країн. Криза 1980-х рр. була пов’язана із суто економічними факторами, які сприяли поступовому перетворенню комун на звичайні підприємства та господарства, деякі з них наразі є складовою частиною великих світових корпорацій, становлячи багатогалузеві економічні одиниці. Тривалий час на кібуци припадало близько 10 % ізраїльського промислового виробництва та промислового експорту. І хоча, на даний момент, в Ізраїлі продовжують існувати традиційні кібуци, але у більшості випадків така система вже реформована.
Мошав (у перекл. – поселення) – кооперативне сільськогосподарське поселення, що поєднує елементи колективного та приватного господарств. Ідеологом їх створення був Еліезер Йоффе, який у 1913 р. організував кібуц Кінерет та на практиці переконався у тому, що кібуцна форма організації праці та суспільного життя, незважаючи на її привабливість, підходить не для всіх. Зокрема, усе життя в кібуці проходить публічно; навіть незначна приватна власність була неприйнятною, а оплата праці в жодній мірі не залежала від її результатів.
Тож у 1921 р. Йоффе створив перший мошав, який поєднував колективне та приватне господарства. Було запропоновано 3 основні принципи функціонування мошавів:
- закріплення за певними родинами конкретних земельних ділянок, що є власністю держави та орендовані на строк 49 років. Таким чином, усі члени мошаву знаходяться в однакових стартових умовах;
- відмова від найманої праці (як і в кібуцах), обробка землі з використанням родинних ресурсів та техніки, що належить певній родині, але з поширеним принципом колективної взаємодопомоги у виробництві.
- постачальницько-збутова діяльність, а також соціальні послуги здійснюються спільно, тобто колективно.
Подібно до кібуців, мошави на добровільній основі створювали та створюють спільні виробничі, фінансові, культурно-освітні заклади й об’єднання, які, у свою чергу, формують власні підприємства. Останні можуть нараховувати 30–50 мошавів. Утім, така модель характерна для мошавів овдім (робітничих поселень). Натомість, в Ізраїлі існують ще мошави шитуфім (колективні поселення), яким притаманне наступне: колективна власність на засоби виробництва; організація виробництва – також колективна, тобто, члени мошаву, тимчасово вільні від роботи на власній родинній ділянці, переходять на працю на ту ділянку, де є потреба.
Як і у випадку з кібуцним рухом, мошавна модель сільськогосподарського виробництва зазнала суттєвих проблем протягом існування. З часом, земельні ділянки, що належали збіднілим членам мошавів, були передані в оренду успішнішим власникам. У цьому випадку рентабельнішими були кібуци з більшим колективним виробництвом. Наразі, спостерігаємо зміни в аграрній сфері життєдіяльності країни, що свідчить про все більшу популярність індивідуальних фермерських господарств, але водночас, говорити про повне зникнення інших форм суспільного життя поки зарано.