Процес створення держави Ізраїль почався в 1897 р. з появи руху політичного сіонізму. Сіонізм побутує одночасно у формі національного руху й ідеології, і спрямований на об’єднання єврейського народу та відродження держави на історичній батьківщині в Ерец-Ісраелі (Землі Ізраїлю). Його появу пов’язують з різними суспільно-політичними процесами в країнах у ХІХ ст., зокрема з поширенням антисемітизму, розвитком націоналізму тощо. В той час у єврейському середовищі сформувалися дві домінуючі позиції щодо перспективи вирішення «єврейського питання»: 1) створення національно-культурних автономій у країнах, де проживали євреї; 2) створення самостійної єврейської держави на спеціально виділеній території, де б євреї становили більшість населення. Саме останній напрямок можна вважати тлумаченням терміну «сіонізм», засновником якого вважається відомий політичний та суспільний діяч Теодор Герцль. У 1896 р. він випустив брошуру «Єврейська держава – досвід сучасного вирішення єврейського питання», яка стала своєрідним маніфестом прихильників сіонізму. Останні остаточно визначилися з побудовою єврейської держави у серпні 1897 р. на сіоністському конгресі у Базелі (Швейцарія). Було сформовано Всесвітню сіоністську організацію, очільником якої став Т. Герцль, та засновано фонд для закупівлі земель у Палестині. Об’єднанню усіх євреїв у національну державу мали сприяти і численні переселенські рухи (алії), початок яких припадає на 1880-ті рр.
Під час Першої світової війни створення єврейської держави було підтверджено на офіційному рівні. 2 листопада 1917 р. міністр іноземних справ Великої Британії лорд Бальфур передав лорду Л. Ротшильду доручення поінформувати Всесвітню сіоністську організацію про «прихильне ставлення уряду Його Величності короля до ідеї створення єврейського національного вогнища на землях Ерец-Ісраель» (т. зв. «декларація Бальфура»).
Післявоєнна Версальська мирна конференція надала Великій Британії спеціальний мандат на управління Сирією та Палестиною (система мандатів встановлювалася офіційно з метою підготувати населення тих чи інших територій до створення самостійної держави). Проте подальші події – прихід до влади А. Гітлера у Німеччині (1933 р.), Аншлюс Австрії (1938 р.) та відтік євреїв-емігрантів до інших країн, і передусім до Палестини – викликали численні бунти місцевого арабського населення, до якого певним чином прислухалася британська влада та встановила спеціальні обмежувальні квоти на в’їзд до Палестини. У відповідь, єврейські та сіоністські організації розпочали нелегальну імміграцію, яку обслуговували близько 150 транспортних кораблів.
Після Другої світової війни, невдоволені відмовою британської влади щодо видачі додаткових віз для єврейських поселенців з Європи, єврейські мілітаристські організації «Ецель» та «Лехі» розпочали акції непокори проти британської адміністрації. Врешті, в лютому 1947 р. Велика Британія передала на розгляд до ООН вирішення питання з Палестиною.
29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних націй 33 голосами проти 13 прийняла резолюцію № 181 «Майбутній уряд Палестини», яка передбачала розподіл британської підмандатної Палестини на єврейську та арабську (палестинську) держави із запровадженням спеціального режиму щодо міста Єрусалим.
5 іяра (14 травня) 1948 р. перший прем’єр-міністр Давід Бен-Гуріон зачитав Декларацію про незалежність Ізраїлю: «Ми, представники єврейського населення країни та сіоністського руху, в день закінчення британського мандату на Ерец-Ісраель, в силу нашого природного та історичного права, а також на основі рішення Генеральної Асамблеї ООН визнаємо створення Єврейської держави в Ерец-Ісраель, яке називатиметься Держава Ізраїль». Отже, після майже двохтисячолітнього вигнання здійснилась найбажаніша мрія єврейського народу – відродилась незалежна держава в Ерец-Ісраель.
З перших годин новостворена держава мала доводити своє право на існування. Вже 15 травня 1948 р., у день закінчення дії британського мандату, армії п’ятьох країн – Єгипту, Трансйорданії (сучасна Йорданія), Лівану, Сирії та Іраку – вторглися на територію Ізраїлю. Після перемоги Ізраїлю у цій війні, що тривала понад рік, існування єврейської держави стало незаперечним фактом, і вперше євреї світу отримали право на імміграцію до своєї національної країни. Так, до кінця 1951 р. до країни, внаслідок чергової алії, прибуло приблизно 685 тис. переселенців-євреїв, значну частину яких становили вихідці з країн Східної Європи, вцілілі під час Голокосту.
Втім, арабсько-ізраїльський конфлікт тривав і в подальші роки, послаблюючи ізраїльську економіку. Тож з другої половини 1990-х рр. ізраїльські уряди здійснювали політику «землі в обмін на мир». Держава погодилася надати автономію палестинському населенню, а в перспективі – створити арабську Палестинську державу. Така позиція викликала чималий опір у ізраїльському суспільстві, а також серед представників палестинських радикально налаштованих груп. Конфлікт поновився, отримав статус міжнародного, в якому брали та продовжують брати участь США, Росія, Європейський Союз, Організація Об’єднаних націй. Він посилюється також невизначеністю статусу міста Єрусалим та інших територій.
Ізраїль вистояв у подальших численних війнах і збройних конфліктах. Він створив конкурентноспроможну багатопартійну систему. Відбулися також важливі перетворення в економіці, в тому числі її лібералізація. За роки існування з маленької, переважно аграрної країни, Ізраїль перетворився на одну із найрозвиненіших держав світу. Не останню роль у цьому перетворенні зіграли існуючі в Ізраїлі з часів перших переселенців кібуци (див. Кібуци).
Наразі основу економіки Ізраїлю складають промисловість і сфера обслуговування. Успішно розвиваються металургія та машинобудування, включаючи авіа- і суднобудування, зокрема військове. Новітні наукові розробки використовуються для виготовлення медичних приладів, у виробництві комп’ютерів і роботів, волоконної оптики, фармацевтичної та хімічної продукції. Понад 50 % державного експорту складає високотехнологічна продукція. Вагомим напрямком в економічному житті країни є туризм. В Ізраїлі знаходяться святині трьох релігій – юдаїзму, християнства та ісламу, що приваблює прочан з усього світу.
Все це стало можливим завдяки емігрантам, як з Європи, так і з Радянського Союзу, передусім з України, які стали невід’ємною частиною життя Ізраїлю.