ГЛОСАРІЙ

Алія (в пер. з івриту – «підйом») – повернення євреїв до Ерец-Ісраелю. 5 липня 1950 р. Кнесет прийняв «Закон про повернення» («Хок а-швут»), що формально закріпив репатріацію євреїв до Ізраїлю, а також негайне отримання ними повних прав на громадянство та допомогу від держави. Виокремлюють такі хвилі алії:

• Східноєвропейська (переважно – російська) алія наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Її розподіляють на три періоди: «Перша алія», «Друга алія», «Третя алія»;
• Польська алія (склала більшість ішуву напередодні Другої світової війни);
• Німецька алія («йєкім») 1930-х рр.;
• Алія з країн Сходу в 1950–60-ті рр.;
• Алія з країн Східної та Центральної Європи після Другої світової війни;
• Алія із англосаксонських країн (переважно – із США);
• Алія з країн Латинської Америки;
• Алія з СРСР (пізніше – СНД та країн Балтії).

Алія Бет («Хаапала», нелегальна імміграція) – організований виїзд євреїв до Палестини впродовж усього часу британського мандату (1922–1948), що було прямим виявом непокори згідно заборони британського уряду на здійснення єврейської імміграції. Більшість іммігрантів прибували до Палестини морем; перший такий корабель приплив у 1934 р. Загалом, напередодні створення Держави Ізраїль приїхало приблизно 530 тис. іммігрантів, з них чверть – шляхом Алії Бет.

«Бейтар» (Брит Иосеф Трумпельдор – «Союз імені Йосифа Трумпельдора») – молодіжна сіоністська організація, створена у Ризі в 1923 р., названа на честь героя сіоністського руху першої половини ХХ ст. Йосипа Трумпельдора. Своєю метою «Бейтар» вважав створення єврейської держави на обох берегах Йордану. Ідеологія організації ґрунтувалася на принципі монізму – єдиний прапор (біло-блакитний), єдиний гімн («Хатіква») та єдиний сіоністський світогляд, вільний від впливу будь-якої іншої ідеології, зокрема соціалістичної.

«Біла книга 1939 р.» – звіт міністра колоній Великої Британії М. Макдональда британському парламенту про політику уряду стосовно Британського мандату у Палестині. Опублікована 17 травня 1939 р. Основні ідеї «Білої книги»: декларація створення у майбутньому двонаціональної держави євреїв та арабів; окреслено максимальну квоту імміграції євреїв на 5 років –75 тис. осіб. Фактично, це означало порушення зобов’язань Великої Британії основних положень декларації Бальфура.

«Бней Аківа» («Сини Аківи») – молодіжне крило релігійно-сіоністського робітничого руху Ха-поель ха-мізрахі, назване на честь рабина Аківи, видатного богослова та одного з основоположників юдаїзму. Створено в Єрусалимі у 1929 р. Духовним лідером руху був відомий суспільний діяч ХХ ст., автор філософської концепції релігійного сіонізму, рабин Абрахам Іцхак Кук (1865–1935).

Британський мандат у Палестині – режим управління Великою Британією територіями колишньої Османської імперії на Близькому Сході з 1922 р. до 14 травня 1948 р. Мандат поширювався на території сучасного Ізраїлю, Іорданії, Палестинської автономії (Іудея, Самарія й Сектор Газу). Ліквідований 14 травня 1948 р. у зв’язку з проголошенням створення Держави Ізраїль.

«Відмовники» – група громадян, яким через об’єктивні, а, зазвичай, суб’єктивні причини, було відмовлено у виїзді з СРСР. У радянському суспільстві бажання людини емігрувати з СРСР хоча і не було формально злочином, трактувалося як зрада співгромадянам та радянській Батьківщині». Еміграційний настрій був особливо потужним серед радянських євреїв, хоча також і серед інших національних груп (радянських німців, греків, вірмен). У 1960–1970-х рр. кількість «відмовників» зростала пропорційно кількості поданих на виїзд заяв. Так, у 1968 р. було відмовлено в праві на еміграцію 28 євреям, в 1969 р. – 1079, в 1970 р. – 1439.

Гістадрут HaKlalit shel HaOvdim B’Eretz Yisrael (Загальна Федерація працівників Ерец-Ісраель) – більш відома як Гістадрут. Заснована у 1920 р., ця організація національного рівня була також одним із найбільших роботодавців країни. Окрім профспілкової діяльності, Гістадрут надає багато економічних та соціальних послуг.

Голанські висоти – спірна територія на Близькому Сході між Ізраїлем та Сирією. Західна частина території була захоплена Ізраїлем під час Шестиденної війни 1967 р. У 1987 р. Кнесет Ізраїлю прийняв «Закон про Голанські висоти», згідно положень якого в односторонньому порядку було проголошено суверенітет Ізраїлю над цією територією. Втім, Рада Безпеки ООН це рішення не підтримала (резолюція № 497 від 17 грудня 1981 р.). Фактичною лінією розмежування між Сирією та Ізраїлем, що де-юре перебувають у стані війни, залишається Зона Сил ООН із нагляду за роз’єднанням, встановлена резолюцією Ради Безпеки ООН № 350 від 31 травня 1974 р. по закінченню Війни Судного дня.

Декларація Бальфура 1917 р. – офіційний лист міністра закордонних справ Великої Британії А. Бальфура лорду У. Ротшильду, представнику британської єврейської громади, про доброзичливе ставлення Великої Британії до сіоністських прагнень євреїв.

Західний берег р. Йордан (включаючи Східний Єрусалим) – одна з двох частин частково визнаної Палестинської держави. Згідно угод в Осло 1993–1995 рр., територія розділена на 3 зони:

1. «зона А» знаходиться під повним контролем Палестинської національної адміністрації (ПНА);
2.  «зона B» – під цивільним контролем ПНА, але під військовим (охоронним) контролем Ізраїлю;
3. «зона C» (більша частина території) – під повним контролем Ізраїлю.

Інтернування (англ. Intern – затримувати) – 1) вимога до певних осіб залишити власні звичні місця поселення через рішення про примусове поселення в іншому встановленому місці. 2) Примусове затримання, переселення чи інше обмеження свободи пересування з метою попередження антидержавних прагнень.
31 серпня 1946 р. на о. Кіпр розпочали роботу єврейські табори для інтернованих. Британська влада тримала в них людей, які іммігрували до Палестини (чи намагалися це зробити), порушивши британське законодавство.
Табори, що містилися в районі Декелії та Фамагусти, функціонували від серпня 1946 до січня 1949 р. В них тримали загалом 51 тис. осіб, яких насильно привозили на Кіпр та розміщували у таборах.
Тодішній міністр іноземних справ Великої Британії Ернест Бевін став ініціатором депортації тих євреїв, які намагалися потрапити до Палестини понад встановлену квоту. Загалом, на Кіпрі діяло 9 таких таборів.

«Іргун» («Іргун цвай леумі», або «Ецель») – національна військова організація, заснована влітку 1931 р. командирами декількох загонів, які відкололися від «Хагани» через незгоду прийняття пріоритету оборонної стратегії й тактики, на чолі з Абрахамом Техомі. Першим командиром нової організації був Давид Разіель. Основу «Іргун» склали міські жителі, вихідці з Польщі та Ємену. Як й інша мілітаризована група – «Лехі», «Іргун» особливу активність проявила протягом та після Другої світової війни проти британської влади у Палестині.

Ішув (в пер. з івриту – заселене місце) – збірна назва єврейського населення Ерец-Ісраель. Було поширено в основному до створення Держави Ізраїль.

Кібуц (мн. кібуцим) – форма сільського поселення-комуни для спільного ведення господарської діяльності. Відіграла вагому роль у становленні Держави Ізраїль та її економічному розвитку.

Кнесет – однопалатний парламент Ізраїлю, який складається з 120 членів, та обирається загальним виборчим правом на чотири роки. Вищий законодавчий орган держави (за формою правління, Ізраїль є парламентською республікою).

«Лехі» («Лохамей херут Ісраель», Борці за звільнення Ізраїлю) – єврейська напіввійськова організація, створена у 1940 р. в результаті розколу в «Іргун», коли частина радикалів на чолі з Абрахамом Штерном вийшла зі складу «Іргун», не погоджуючись з думкою більшості щодо перемир’я з англійцями. Як й Іргун, організація нараховувала кілька тисяч озброєних осіб, які у червні 1948 р. були інтегровані до складу Армії оборони Ізраїлю.

Мапай (Mifleget Poalei Eretz Yisrael; «Робітнича партія Землі Ізраїлю») − ізраїльська політична партія, приєднана до сіоністського робочого руху. Була створена у 1930 р. на території підмандатної Палестини. Першими очільниками партії були Давид Бен-Гуріон та Берл Кацнельсон. Після створення Держави Ізраїль партія складала основу правлячих коаліцій в Ізраїлі протягом декількох десятиліть, врешті-решт припинивши своє існування в 1968 р., об’єднавшись з робітниками з лівоцентристських партій, «Ахдут ха-Авода» («Єдність праці») та Рафі (Решімат Поалей Ісраель, Список робітників Ізраїлю).

Махал – назва, надана добровольцям з усього світу (переважна більшість яких була євреями), які прибули до Ізраїлю під час Війни за незалежність 1948 р. та стали частиною ЦАХАЛу. Приблизна кількість – 3 500 добровольців із 43 країн світу; близько 1 000 були добровольцями із США.

Моссад («Відомство розвідки та особливих завдань») – політична розвідка Ізраїлю, офіційно створена 13 грудня 1949 р. Першим директором був Реувен Шилоах. Найбільш відомою операцією Моссаду було викрадення нацистського злочинця Адольфа Ейхмана (відповідального за «остаточне вирішення єврейського питання») з Аргентини, де той переховувався після Другої світової війни.

Моссад ле-Алія Бет – організація для нелегальної імміграції, створена єврейськими лідерами у Палестині в 1937 р. Керівником був Саул Мейєров (Шауль Авігур). Організація складалася з двох відділів: «А» (нелегальна імміграція) та «Б» (легальна імміграція). Ліквідована у 1951 р. за рішенням ізраїльського уряду.

Мошав – назва сільських поселень в Ізраїлі. Основними видами є мошав овдім («робітничі поселення») та мошав шитуфі («кооперативне поселення»). Фактично, усі мошави являють собою модель поселення, в якій самостійна сільськогосподарська праця методом родинного підряду поєднана зі суспільним життям поселення, враховуючи принцип рівності членів поселення, але водночас з повагою до їхнього індивідуального вибору.

Палестинська національна адміністрація (ПНА) – назва керівних органів, створених для управління територіями Сектора Гази та частиною територій Західного берегу р. Йордан. Створений у 1994 р., згідно угод в Осло.

Палмах («Плугот Махац» – ударні роти) – особливі загони Хагани, створені в 1941 р. Їхня задача полягала в організації диверсійних актів проти палестинських арабів та проведення партизанської війни проти німецької армії, у випадку окупації нею Палестини. Першим командиром був Моше Даян.

Сектор Гази – самоврядна палестинська територія на березі Середземного моря, яка разом із Західним берегом р. Йордан є частиною частково визнаної Палестинської держави. У 2005 р. Ізраїль, згідно «Плану остаточного розмежування», вивів із Сектора війська та ліквідував власні поселення. З 2007 р. територія підконтрольна палестинській ісламістській організації Хамас. Утім, між Ізраїлем та бойовиками радикальних угруповань продовжується конфлікт за територію, який підсилюється постійними терористичними атаками з арабського боку.

Сент-Джеймська конференці  – відбулася 7 лютого – 16 березня 1939 р. у Лондоні з метою вирішення питання про майбутній політичний статус Палестини. Переговори між представниками британського уряду, арабськими й єврейськими делегаціями завершилися провалом через невизначені обіцянки щодо майбутньої палестинської «незалежності».

Східний Єрусалим – східна частина міста Єрусалим. У ході Війни за незалежність 1947–1949 рр., східна частина міста була захоплена Трансйорданією. Під час Шестиденної війни 1967 р. був відбитий Ізраїлем та приєднаний до решти міста постановою Кнесету 1980 р. Резолюція Ради Безпеки ООН № 478 визнає неправомірним зайняття Ізраїлем східної частини міста. Арабське населення ПНА вважає Східний Єрусалим столицею майбутньої палестинської держави, що є наріжним каменем у мирному процесі між Ізраїлем та ПНА.

Хагана (оборона, захист) – єврейська військова підпільна організація в Палестині, існувала протягом 1920–1948 рр. Її створенню сприяли такі події, як: напад арабів на єврейські поселення у Верхній Галілеї, під час яких було зруйновано Тель-Хай, а 8 його захисників (зокрема, єврейський суспільний та політичний діяч Й. Трумпельдор) вбито; арабські заворушення в Єрусалимі (березень-квітень 1920 р.). Зі створенням Держави Ізраїль, Хагана стала основою Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ).

Хамас (Харакат аль-мукавама аль-ісламія, Ісламський рух опору) – палестинський ісламський рух і політична партія, утворені невдовзі після початку Першої інтифади. Засновниками руху були радикально налаштовані представники гілки «Братів-мусульман» – однієї з найбільших ісламських організацій, що базувалася в Єгипті, зокрема шейх Ахмед Ісмаїл Ясин. Організація визнана терористичною урядами низки провідних країн світу.

Хезболла (Партія Аллаха) – ліванська шиїтська парамілітарна ісламістська організація, політична партія. Була заснована під час ізраїльської операції «Мир Галілеї» у 1982 р. групою прихильників лідера Ісламської революції в Ірані 1979 р. Аятоли Хомейні. Визнана терористичною організацією урядами провідних країн світу.

ЦАХАЛ (Армія оборони Ізраїлю) – армія Держави Ізраїль та головний орган її безпеки. Створена 26 травня 1948 р. шляхом інтеграції бойових підрозділів Хагани, Ецеля та Лехі. Специфікою ЦАХАЛу є військова повинність жінок.

Військові конфлікти в історії Держави Ізраїль

(Перша) Арабо-ізраїльська війна 1947–1949 рр., або Війна за незалежність – війна між єврейським населенням Палестини (пізніше – Держави Ізраїль) та нерегулярними арабськими військовими загонами (пізніше – низки арабських країн Близького Сходу, зокрема Єгипту, Сирії, Лівану, Трансйорданії, Саудівської Аравії, Іраку, Ємену). Результатами війни стало утворення Держави Ізраїль; вихід палестинського та єврейського населення з арабських та мусульманських країн.

Друга Арабо-ізраїльська війна (Синайська війна) 1956 р. – міжнародний конфлікт за участі Ізраїлю, Великої Британії, Франції та Єгипту, що тривав з жовтня 1956 до березня 1957 р. та був пов’язаний з визначенням статусу адміністрації Суецького каналу. В результаті, Ізраїль отримав вільне судноплавство через Тиранську затоку, яку Єгипет блокував для ізраїльських кораблів з 1950 р.

Шестиденна війна (Арабо-ізраїльська війна 1967 р.) – війна між Ізраїлем та сусідніми державами: Єгиптом, Йорданією та Сирією, що тривала з 5 до 10 червня 1967 р. В результаті, Ізраїль завоював Сектор Гази та Синайський півострів (у Єгипту), Західний берег (включаючи Східний Єрусалим) (у Йорданії) та Голанські висоти (у Сирії).

Війна на виснаження 1967–1970 рр. – конфлікт між Єгиптом, Йорданією, Організацією звільнення Палестини (ОЗП) та Ізраїлем за повний вихід ізраїльської армії з Синайського півострова. Конфлікт закінчився припиненням вогню, кордони залишилися незмінними, без реального зобов’язання до серйозних мирних перемовин.

Війна Судного дня 1973 р. – війна, що тривала з 6 до 25 жовтня 1973 р., між коаліцією арабських країн (зокрема, Єгиптом та Сирією) та Ізраїлем. Військові дії відбулися переважно на Синайському півострові та Голанських висотах, а також в африканській частині Єгипту та Північному Ізраїлі. В результаті, Ізраїль здобув військову перемогу, але не отримав гарантії військової переваги над арабськими країнами. Тож, було розпочато процес, який призвів до першого мирного визнання Ізраїлю Єгиптом, арабською країною, в результаті підписання Кемп-Девідських угод.

Кемп-Девідські угоди 1978–1979 рр. – політичні домовленості, підписані Президентом Єгипту Анваром Садатом та Прем’єр-міністром Ізраїлю Менахемом Бегіном 17 вересня 1978 р. в резиденції Президента США в Кемп-Девіді. Дві угоди в рамках мирного процесу були підписані у Вашингтоні за присутності Президента США Джиммі Картера. В результаті, ізраїльська армія відступила від Синайського півострова (до 1982 р.), на території Західного берегу р. Йордан та Сектора Гази була утворена Палестинська автономія. Угоди також передбачали вільний прохід ізраїльських кораблів через Суецький канал та визнання Тиранської протоки й Акабської затоки міжнародними водними шляхами.

Упродовж 1970–1980-х рр. відбулися потужні терористичні атаки, зокрема вбивство членів ізраїльської збірної на Олімпійських іграх 1972 р. у Мюнхені та захоплення заручників в Ентеббе (Уганда) 1976 р. У 1980-х рр. також відбулися численні протести палестинців (Перша інтифада 1987–1991 рр.), які закінчилися  підписанням угод в Осло. Втім, пізніше протести набули нової інтенсивності (Друга інтифада 2000–2005 рр. та ін.).

Угоди в Осло 1993–1995 рр. – домовленості між Державою Ізраїль та Організацією звільнення Палестини (ОЗП), що започаткували мирний процес. У результаті, було утворено Палестинську адміністрацію, з обмеженим самоврядування частин Західного берегу та Сектора Гази. ОЗП було визнано як партнера Ізраїлю у перемовинах про постійний статус, зокрема щодо Єрусалиму, ізраїльських поселень тощо.

Операція «Мир Галілеї» / Перша ліванська війна 1982 р. – військовий конфлікт, що відбувався під час громадянської війни у Лівані. Військова операція Ізраїлю на території Лівану мала на меті знищення баз ОЗП. У результаті, Ізраїль отримав тактичну перемогу, ОЗП була вигнана з Лівану, що спровокувало конфлікт між Ізраїлем та Армією Південного Лівану (АПЛ), Хезболли за Південний Ліван.

Друга ліванська війна / Війна Ізраїлю та Хезболли 2006 р. – військовий конфлікт у Лівані, Північному Ізраїлі та Голанських висотах за участі Армії оборони Ізраїлю та воєнізованих сил Хезболли. У спробі припинити бойові дії, Рада Безпеки ООН прийняла спеціальну резолюцію 1701, підтриману ліванським та ізраїльським урядами. В результаті, було припинено конфлікт, більшість ізраїльських військ залишили територію Лівану.

Операція «Литий свинець» / Війна у Газі 2008–2009 р. – збройний конфлікт між палестинськими воєнізованими групами Сектора Гази та Армією оборони Ізраїлю. В результаті, остання першою оголосила про одностороннє припинення вогню та залишила територію. У свою чергу, Хамас також оголосив про однотижневе припинення вогню.

 ПЕРСОНАЛІЇ

Шауль АВІГУР / Саул Мейєров (1899−1978) – військовий і державний діяч, один з творців ізраїльських розвідслужб, керівник організації «Моссад ле-Алія Бет». Брав участь в обороні єврейського поселення Тель-Хай від арабів, був членом кібуцу Кінерет, радником Д. Бен-Гуріона з військових питань та одним з організаторів створення військової промисловості.

Ігаль АЛОН (1918−1980) – ізраїльський державний та військовий діяч, один із засновників ударних загонів «Хагани» − Палмаху. Під час Війни за незалежність очолював Південний фронт, командир низки бойових операцій.

Артур БАЛЬФУР (1848−1930) – британський політичний діяч, прем’єр-міністр (1902−1905), міністр закордонних справ (1916−1919). Один з авторів декларації Бальфура 1917 р.

Ернст БЕ́ВІН (1881−1951) – британський державний діяч, міністр праці в уряді В. Черчілля, міністр закордонних справ в уряді К. Еттлі. Його пропозиція створення у Палестині федеративної держави євреїв та арабів була відхилена обома сторонами.

Давид БЕН-ГУРІОН (1886–1973) – політичний і державний діяч, лідер єврейського робітничого руху в Палестині. Прем’єр-міністр Ізраїлю (1948–1953, 1955–1963).

Іцхак БЕН-ЦВІ (1884–1963) – державний діяч, другий Президент Ізраїлю (1952–1963). Один із підписантів Декларації про незалежність Ізраїлю 14 травня 1948 р.

Сімха БЛАСС (1897–1962) – ізраїльський інженер-гідротехнік, автор ідеї крапельного зрошення. У 1939–1956 рр. був ініціатором та автором майже усіх головних проєктів водопостачання Ізраїлю. У 1959 р. Бласс виконав першу експериментальну систему крапельного зрошення, впровадженням якої займався його син, Ієшая.

Хаїм ВЕЙЦМАН (1874–1952) – політик, вчений, перший президент Держави Ізраїль 1948–1952), президент Всесвітньої сіоністської організації (1920–1931, 1935–1946). Вейцман також був засновником дослідницького інституту, який наразі названий на його честь.

Теодор ГЕРЦЛЬ (1860–1904) – політичний діяч, засновник Всесвітньої сіоністської організації, ідеології політичного сіонізму. У роботі «Єврейська держава. Досвід сучасного вирішення єврейського питання» (1896), Герцль говорить про створення незалежної єврейської держави в якості ключового та єдиного рішення єврейського питання.

Моше ДАЯН (1915−1981) – військовий та державний діяч. Міністр оборони Ізраїлю в роки Шестиденної війни, начальник Генштабу Армії оборони Ізраїлю. На посаді міністра закордонних справ брав участь в розробці Кемп-Девідських угод.

Володимир (Зеєв) ЖАБОТИНСЬКИЙ (1880–1940) – письменник та публіцист, провідний діяч сіоністського руху, співзасновник Держави Ізраїль та прообразу ЦАХАЛ – єврейських загонів самооборони (Хагана).

Берл КАЦНЕЛЬСОН (1887–1944) – політик, журналіст, діяч робочого сіонізму, лідер руху Мапай, засновник кібуцу Кінерет.

Малкольм МАКДОНАЛЬД (1901−1981) – британський політичний діяч. Державний секретар у справах колоній (1935, 1938), Державний секретар у справах домініонів (1938−1939). Автор «Білої книги» 1939 р. стосовно політики британського уряду у підмандатній Палестині.

Голда МЕЇР (1898–1978) – політична і державна діячка. Прем’єр-міністерка Ізраїлю (1969–1974). Працювала в кібуці Мерхавія у 1921–1924 рр., очолювала жіночий відділ Загальної федерації працівників. Меїр була однією з двох жінок-підписантів Декларації про незалежність Ізраїлю.

Давід РАЗІЕЛЬ (1910−1941) – один із засновників та керівник Іргун. Під його керівництвом організація здійснила низку терактів проти арабського населення Палестини. Загинув у 1941 р. під час здійснення диверсійної операції зі знищення нафтових веж біля Багдаду за завданням британського уряду.

Едмон РОТШИЛЬД (1845−1934) – французький філантроп, організатор єврейського переселенського руху до Палестини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Викупивши майже 25 тис. гектарів землі у Палестині, Ротшильд передав її у відання Єврейського колонізаційного банку, витративши близько $ 50 млн. на ці заходи.

Іцхак САДЕ (1890−1952) – військовий діяч, один із творців ЦАХАЛу, керівник Пальмаху, з 1945 р. голова генерального штабу Хагани. Після розформування Палмаху залишив військову службу.

Іцхак ТАБЕНКІН (1888–1971) – один із діячів робочого сіонізму, засновник Гістадруту, учасник оборони єврейського поселення Тель-Хай, один із засновників кібуцного руху. Пізніше – депутат Ізраїльського Кнесету.

Василь ТАРА̀СЕНКО (1907−2001) – радянський дипломат, заступник міністра закордонних справ УРСР, голова української делегації на сесії ГА ООН у 1948 р., де зіграв вирішальну роль під час голосування з питання утворення Держави Ізраїль 14 травня 1948 р.

Авраам ТЕХОМІ (1903−1990) – командир Хагани та один із засновників «Іргун».

Йосиф ТРУМПЕЛЬДОР (1880–1920) – політичний діяч, відомий активіст раннього сіоністського руху, організатор загонів єврейської самооборони у поселеннях єврейських репатріантів Палестини. Учасник російсько-японської війни (1904–1905), Першої світової війни (1914–1917). Творець організації «Ге-Халуц», що допомагала євреям виїхати до Палестини. Загинув у поселенні Тель-Хай під час перестрілки з арабськими загонами у 1920 р.

Іссер ХАРЕЛЬ (1912−2003) – державний діяч, директор ізраїльської розвідки Моссад. Особисто очолював операцію по затриманню Адольфа Ейхмана у 1960 р. в Аргентині. У різні роки був радником прем’єр-міністра з питань оборони і безпеки, радником з питань розвідки і боротьби з терором.

Реувен ШІЛОАХ (1910−1959) – державний діяч, творець та перший директор ізраїльської розвідки Моссад, дипломат. Був особистим радником президента Х. Вейцмана і прем’єр-міністра Д. Бен-Гуріона з особливо важливих питань, брав активну участь в арабо-ізраїльських переговорах про припинення вогню на о. Родос у 1949 р.

Авраам ШТЕРН (1907−1942) – сіоністський діяч, поет, засновник та керівник організації Лехі (або «Банда Штерна», як її називала британська влада). Штерн розглядав італійських фашистів та німецьких нацистів як союзників у боротьбі з британцями. Впродовж 1939−1942 рр. Лехі організувала та вчинила значну кількість терактів проти представників британської влади (передусім, поліції) та пограбувань банків. Під час одного з таких терактів Штерн був застрелений.